Матеріали музею
Минають роки. Багато років відділяє нас від Великої Вітчизняної Війни, все менше і менше залишається серед нас ветеранів, які на власні очі бачили страхіття війни, які, незважаючи ні на що, кували перемогу.
Минає час, але в пам’яті народній не стерти тих жахливих подій, ніколи не забути як здригалася земля, лилася кров, гинули діти...
Особливо пам’ятають про своїх загиблих батьків, синів, чоловіків, братів, їхньої рідні. На території нашого села Романки є братська могила, де поховані радянські воїни, які визволяли село від німецько – фашистських загарбників.
Серед визволителів нашого села був і Валентин Махотка.
Майже кожного року на День Перемоги або на День визволення (13 вересня) приїжджають рідні В. Махотки. Вони кладуть квіти на могилу свого родича, зустрічаються з учнями школи, відвідують музей, фотографуються на згадку.
А наш земляк Герой Радянського Союзу Задорожній Михайло Олексійович загинув і похований у Криму. Його рідні їздять на могилу свого родича – Героя, зустрічаються з учнями місцевої школи.
Ми з ними теж зустрічаємося. 12 жовтня 2007 року рідні М. О. Задорожнього завітали в Романківська НСШ, відвідали музей, спілкувалися з учителями, учнями. На згадку сфотографувалися у нашому музеї.
Нам привезли фотографії з Криму, з с. Геройського, що знаходиться в 38 км від Сімферополя, де вічним сном спить наш земляк.
Де шепчуть тополі,
Де квітнуть калини,
Де жито колосся туге налива
Стоять обеліски в степах України,
Як пам’ять про друзів померлих жива.
Не просто було перемогу кувати
І вторимо ми наче клятву слова
Ніщо не забуте, ніхто не забутий
То наша присяга довічна жива
Минають літа ...
Пісня йде солов’їна
Де квітне проміннями даль степова –
Стоять обеліски в степах України,
Як пам’ять безсмертя полеглим жива!
Нас кожен рік відносить далі й далі,
Та жах війни не покидає світ.
Горять на грудях ордени й медалі,
Як віку біль, як честі й слави слід,
Вкарбований в історію навічно
Мого народу.Поклонися ти
Він вистояв достойно і велично
І подвиг став воістину святим.
Нетлінна пам”ять з роду і до роду,
Вросли в граніт героїв імена,
Не йдуть додому з поля бою роти,
Іде до них алеями весна.
В почесній варті вже стоять онуки,
Стрій тополиний неба синь зібрав.
День Перемоги,виборений в муках,
Обняв сльозою сивий ветеран.
Урочисто – траурний мітинг, присвячений 67-й річниці визволення села Романки від німецько-фашистських загарбників оголошується відкритим.
Лунає Гімн України
Спасибі вам , солдати,
За мужність, за відвагу
За любов, за вірність слову,
За Батьківщину!
За мирне небо,за пролиту кров,
За щастя матері
За сміх дзвінкий дитини,
За Перемогу!
Лунає пісня «Журавлі»
У роки війни в Україні загинув кожен шостий громадянин.
Хто візьметься підрахувати, скільки б вони могли зробити і скільки б мати радості.
Треба окинути зором небо, сонце і білі хмаринки в ньому,
Подивитися на квітучі дерева в саду, щоб осягнути,
Якими дорогоцінностями вони могли користуватися!
Як дорого коштує перемога!
- Сьогодні той день незабутній, 67 років визволення села Романки від німецько-фашистських загарбників. 67 років романчани приходять у цей день на священне місце, щоб вшанувати пам’ять загиблих і віддати честь, шану і повагу тим, хто залишився жити.
Сьогодні у нашому селі залишилися ветеран і вдова:
Тітовець Федір Минович
Іващенко Элизавета Миронівна
Дорогі наші односельці!
На ваших грудях ордени й медалі
Вони німі свідки ваших важких доріг,
Свідки ваших подвигів, свідки - Великої Перемоги
( Квіти ветеранам)
Вічна слава героям!
Солдатські могили !
Розкидані вони у чистих полях,
У дрімучих лісах, у болотах,
Скрізь, де йшли бої з фашизмом.
Могили наших романчан теж розкидано по білому світу.
Імена їхні викарбувано на меморіальних дошках нашого комплексу.
- У підніжжі обеліска могили тих,чиї імена завжди пам”ятають романчани:
Георгія Зябкіна,
Олексія Курінова,
Валентина Махотки,
Івана Руденка,
Федіра Талбіна,
Павла Нікішина,
рядового Власова.
Вони у вересні 1943 року загинули, визволяючи Романки.
Роки, скільки б їх не минуло, не зітруть у народный пам”яті світлі імена тих, хто віддавав своє життя за Батьківщину. Там, де колись точилися запеклі бої,піднялися пам”ятники.
Пам”ять про мертвих прийнято вшановувати хвилиною мовчання. Схиляємо голови низько,щоб шану героям – солдатам віддати.Схиляємо голови перед світлою пам”ттю тих, хто увійшов у безсмертя.
( Хвилина мовчання)
- Найвищих слів гідний подвиг наших жінок.Це солдатські вдови, чоловіки яких загинули на фронті « Все для фронту – все для перемоги» - був даний клич. І вони на свої плечі прийняли тягар чоловічої роботи і робили все для Перемоги.
- Не можна не згадати тих, хто перебував у концтаборах, а також дітей війни. Всім шана, повага, щире тепло, велика подяка.Всім, всім, хто хоч одним днем зазнав війну наш доземний уклін.
1.На нашу землю й долю навалились
Тремтять гармати. Б”э на спалах дзвін
Залізні круки вилітають з хмари
Горить Вкраїна з чотирьох сторін.
І на чужинців просить з неба кари
Синів і дочок благає: « Захистіть! »
Страждає в муках Україна мила
І піднімається з глибин століть
Непоборима, нездоланна сила.
2. Гримить гроза війни. Іде розплата
Покладено судьбу на терези
Але ж коли порадує солдата
Веселий грім весняної грози?
3. Стоять ,замислившись, тополі
Бійців нагадують мені-
Отих, полеглих в травах, в полі,
В кривавих січах на війні.
Їх прийняла війна, лишивши списки,
Загиблих в праведнім бою,
Застигли в тузі обеліски
В гранітнім з каменю стою.
4.Катами мучена, розп”ята
Ти не скорилась ворогам
Ти знала: прийде час розплати,
Впаде на голови катам.
Ти знала: мучитись недовго
Що заясніє небозвід,
Що зійде сонце, зійде сонце,
І все дивилася на схід,
У далину де дні і ночі
Від вибухів здіймався дим,
Дивились виплакані очі
На Україну – рідний дім.
Летять і летять роки
Летять і відлітають у вічність.
5. Життя торжествує в новім поколінні,
Та болі минулі – довіку нетлінні.
З граніту волає грізно і люто :
« Ніхто не забутий , ніщо не забуте!»
6.Вічний вогонь палає
Дзвонить у далі століть
Вічний вогонь закликає
« Щастя живих бережіть!»
Прохання підійти до могили,
Зупинитись у священних плит
Покласти квіти і вшанувати пам”ять загиблих.
Лунає пісня « День Победы»
Матеріали до екскурсії, присвяченій Дню Перемоги.
Народ,
осяяний пам’яттю, -
нездоланий.
О, Батьківщино! Що нам дим огуда –
Крізь очі предків б’є розрив – трава
А хто зганьбить твої священні груди,
То презирства наше розрива!
Іван Драч
Колись історія назве
Наш час народженням людини,
Бо поки серце в нас живе –
Ми не стояли на колінах.
В. Булаєнко
Історія необоротна, вона рухається за своїми об’єктивними законами.
Людина – не безвідповідальний гвинтик у складному механізмі суспільства, не запрограмований робот, їй властиві не лише подвиги, високі моральні помисли, а й слабкості, помилки, часом трагедії. І від неї залежить хід і напрямок суспільного розвитку. І вона несе моральну відповідальність перед судом історії.
Війна – таке просте, але наскільки страшне слово. Захищати Вітчизну свою – це святий обов’язок. Допомагати іншим вистояти у тяжку хвилину – це теж свята справа.
А почалось все ще з 1 вересня 1939 року, коли німецькі війська напали на Польщу. У той же день їхня авіація завдала ударів по західноукраїнських містах – Львову, Тернополю, Луцьку. Не знало мирне населення про політичні та стратегічні плани голів держав, які про щось домовились, а про щось і ні.
17 вересня 1939 року війська Українського фронту під командуванням О. Тимошенко були введені захистити західноукраїнське населення від загарбників. Але…
22 червня 1941 року Німеччина напала на Радянській Союз. На територію України почали наступ 57 дивізій і 13 корпусів групи армій «південь»
Київ та інші міста країни зазнали жорстоких бомбардувань. Німецькі з’єднання швидко просувались у глиб радянської території.
Фашисти по звірячому катували мирне населення України.
Понад 250 сіл було спалено разом із жителями. Багато людей загинуло від голоду. Один лише Київ втрати близько 60% жителів, більш ніж на третину скоротилось населення Харкова та інших міст.
За часів окупації німцями було замордовано близько 850 тисяч євреїв. Тільки протягом 29-30 вересня 1941 року в Києві в Бабиному Яру вони розкриляли понад 150 тисяч людей – євреїв, українців, росіян… боже! А скільки їх було таких ярів? А в таборах загинуло майже 1,3 мільйони військовополонених.
Діти щебечуть. Сивіє м’ята.
Сивіє м’ята, синя трава
Скільки вбито і розп’ято –
Знає земля, як стара вдова.
А. Малишко
Лише з другої половини 1942 року, особливо після поразки німців під Сталінградом, Червоній Армії пощастило переломити хід війни і перейти до контрнаступу.
По всій території України було створено партизанські загони. Найбільші з них пі командою С Ковпака, О. Сабурова, П. Вернигори, О. Федорова діяли на Поліссі, Волині, в Карпатах.
Мабуть, немає жодної сім’ї, з якої не йшли б воювати з фашистами, обороняючи свою і чужі землі, для нашого світлого майбутнього. Немає жодної сім’ї, яка б не втратила доньку, матір, сестру, брата, сина, чоловіка. Яких чекають і досі…
18 грудня 1942 року радянськими військами було звільнено село півдівка Мілавського району Луганської області.
Почалося визволення України від німецько – фашистських загарбників.
Протягом 1943 року розгорнулося масове звільнення українських земель. Лише за два місяці завдяки стрімкому наступу Червоної Армії були відвойовані Харків, Суми, Сталіно (Донецьк), Чернігів, Полтава, Запоріжжя, Дніпропетровськ.
Сильні духом. Пам’ятаєш такий вислів? Тоді ми трохи по книжному уявляли собі таких людей, а за цей час, скільки я бачив їх живими, бачу поруч себе і зараз.
На танки ворожі вони кидались з горючими пляшками за Дніпром. Грудьми ставали на оборону споруд Дніпрогесу, тримали рубежі, що, здавалось, нічим втримати уже не можна.
«Але чи не найбільша оця сила духу людського відкривається мені ось тут, коли ми, одрізані від своїх, в далекім оточенні, ідемо в степах під нечійним небом, непідвладні нікому, крім самих себе.
Наче поза часом ідемо, не знаючи, що робиться на інших фронтах. Мета наша десь у тумані, за мороком ночі, але ми готові, здається, хоч все життя йти, аби ми досягли її. Мало в нас зброї, але найміцніша, гартована зброя – у нас самих, нашій волі, наших серцях»
Олесь Гончар
Сталін віддав наказ «Визволити столицю України місто Київ до річниці Жовтневої революції» наступ було розпочато, і на світанку шостого листопада 1943 року, після кровопролитної битви за Дніпро, Київ було взято, але ціною величезних втрат.
Лилась пожежі вулканічна лава
Горіла хата. Ніч здавалась днем.
І захлиналась наша переправа
Через Дніпро – з водою і вогнем
Ліна Костенко
Форсування Дніпра і взяття Києва зірвало план Гітлера стабілізувати лінію фронту, створити неприступний «Східний вал»
Досягнення вирішальних перемог на фронтах значною мірою було зумовлено працею працівників тилу.
У зміцненні обороноздатності країни вагомим був внесок евакуйованих з України на схід 550 великих підприємств 30 галузей промисловості. Уже на весні 1942 року більша частина з них почала випускати продукцію.
Я єсть народ, якого Правди сила
Ніким звойована ще не була.
Яка біда, яка чума косила,
А сила знову розцвіла
Павло Тичина
У січні 1944 року майже 2,3 мільйонна Червона Армія розпочала визволення Правобережної України та Криму. Успішне досягнення цієї мити значною мірою було забезпечене перемогою в січні – лютому під Корсунь – Шевченківським.
25 березня 1944 року на 1009 день війни війська 2-го Українського фронту вийшли на державний кордон з Румунією.
Влітку 1944 року становище у Німеччині значно погіршилося. У розпал операції «Багратіон» війська Першого Українського фронту розгорнули наступ і Західній Україні.
В нас клятва єдина і воля єдина
Єдиний в нас клич і порив.
Ніколи, ніколи не буде Вкраїна
Рабою німецьких катів.
Микола Бажан
13-18 липня радянські війська прорвали оборону противника і вийшли на підступи до Львова, оточили в районі Брод вісім його дивізій і до кінця липня знищили їх.
Останній населений пункт УРСР у її довоєнних межах село Лав очне Дрогобицької області визволили від гітлерівців восьмого жовтня 1944 року. Офіційним днем завершення вигнання воїнів Німеччини та її союзників вважається 14 жовтня 1944 року, коли відбулося урочисте засідання в Києві.
Що ж до Закарпатської України, то війська 4-го українського фронту завершили її очищення від гитлерівців 28 жовтня 1944 року.
Для України війна закінчилась, але не для українців, які були однією із складових резервів Червоної Армії.
Було завдання: «Іти до кінця. Доки фашистські кати не будуть знищені зовсім. Доки весь світ не відчує гармонію миру. І так буде!» (Звучить пісня «Бухендвальдский набат»)
Екскурсія № 1
Війна – таке просте, але наскільки страшне слово. Захищати вітчизну свою – це святий обов’язок.
Допомогати іншим вистояти у тяжку хвилину – це теж свята справа.
Друга світова війна – одна з найстрашнішихсторінок людства. Велика Вітчизняна війна, як складова частина цієї війни – найболючиша сторінка історії нашої країни.
Україна була протягом тривалого часу театром військових дій, зоною окупації. Український народ зазнав величезних людських втрат, точку кільколсті яких і досі не можна назвати впевнено.
Найбільше страждань нашій країні принесли роки окупації, масові розтріли, вивезення молоді на роботу в Німечину, голод, холод, хвороби, руйнування міст і сіл.
У планах націстського уряду Гітлера Україна розглядалась як територія колонізації німців, а український народ – як робоча сила для них.
На територію України почали наступати 57 дивізій, 13 корпусів групи армій «Південь».
Київ та інші міста країни зазнали жорстоких бомбардувань. Німецькі з’єднання швидко просувались у глиб радянської території.
Фашисти по звірячому катували мирне населення України.
Понад 1360 сіл було спалено разом із жителями, багато людей загинуло від голоду. Один лише Київ втратив близько 60% жителів, більш ніж на третину скоротилося населення Харкова та інших міст.
За часів окупації німцями було замордовано близько 850 тисяч євреїв. Тільки протягом 29-30 вересня 1941 року в КиєвіҐ в Бабиному Яру, вони розтриляли понад 150 тисяч людей – євреїв, українців, росміян. А скільки було таких ярів?
В таборах загинуло майже 1,3 мільйонів військовополонених.
По всій території України було створено партизанські загони. Найбільші з них під командою С. Ковпака, О. Сабурова, П. Вернигори, О. Федорова, діяли на Поліссі, Волині, в Карпатах.
Мабуть немає жодної сім’ї, з якої не йшли б воювати з фашистами, обороняючи свою і чужі землі для нашого світлого майбутнього.
Наші земляки не були винятком, більшисть з них зі зброєю в руках з перших днів війни стали на захист своєї вітчизни.
Адже війна та не тільки поле бою.
Війна шла за знищення нації, наших хлопчиків і дівчаток наче худобу, в товарняках вивозили до Німетчини.
А той попіл і дим з крематоріїв: чиї то діти, чиї долі, чиї надії …
Тільки з території покровщини вивезено в неволю 2779 чоловік, замучено і розтріляно 96 чоловік.
Наши земляки воювали від ріки Волги до Берліна, визволяли свою і чужі землі від німецько-фашистських загарбників.. багато з них не повернулись з тяжких доріг війни, поховані в різних місцях України і за кордоном.
Визволення Покровського району
і села Романки
від німецько – фашистських загарбників.
Вересневими днями 1943 року прийшло визволення від німецько – фашистських загарбників і до жителів нашого Покровського району. Прийшло воно нелегко: з жорстокими боями, з великими втратами.
Визволили територію Покровського району воїни колишньої 257 стрілецької Червонопрапорної ордена Суворова Сивашської дивізії.
У спогадах очевидців відзначають і чудову пору бабиного літа, і гарна природа, і як раділи люди – всім, що було найсмачнішого в домі, пригощали своїх визволителів, приймали як найрідніших, найдорожчих людей.
На території нашого району відбулися великі бої біля сел. Катеринівка, Малинівка, Ористопіль і інші.
13 вересня 1943 року воїни Сивашської дивізії визволили і наше село Романки. В братській могилі сплять вічним сном воїни, які віддали своє життя за наше сьогодення.
Зябкин Григорій Михайлович
Махоткін Валентин Федорович
Курінов Олексій Павлович
Вони всі були молоді, хотіли жити, вчитись, любити, але страшна війна обірвала всі їхні мрії і життя. Їх немає, але пам’ять про них жива.
